заперечення фактів

1) оскарження, оспорення; заперечення відповідача ( підсудного); заперечення відповідача по суті позову (справи), заперечення підсудного по суті позову (справи); заперечення проти висновку експерта; заперечення фактів, що наводяться супротивною стороною

2) оскаржувати, оспорювати; заперечувати по суті (позову, справи); заперечувати твердження позивача

- traverser

•

- traverse a charge

1. заперечення, спростування, відхилення, відвід

2. відмова, незгода

3. зречення

- flat denial категоричне спростування

- strong denial категоричне спростування

- sweeping denial повне спростування

- denial of a diplomatic passport відмова у видачі дипломатичного паспорта

- denial of facts заперечення фактів

- denial of obligations agreed upon відмова від взятих на себе повноважень

- to issue a flat/ strong denial опублікувати категоричне спростування

- to make a flat/ strong denial опублікувати категоричне спростування

adj бездумний, хибний, безпідставний

- hardy assertion хибне твердження

- hardy denial of facts безпідставне заперечення фактів

1. n

1) негативна відповідь; незгода

2) відмова, відхилення

3) негативне ставлення; негативна сторона (риса)

4) недолік, мінус; негативний факт

5) негативний тип (герой)

6) заборона, вето

7) негативний результат голосування (референдуму тощо)

8) грам. заперечна частка, заперечення; заперечна форма; заперечне речення

9) мат. від'ємна величина

10) ел. катод, негативний полюс; фот. негатив

2. adj

1) негативний; заперечний; від'ємний

2) безрезультатний

3) нігілістичний; песимістичний; що (огульно) заперечує

3. v

1) робити марним; зводити нанівець; нейтралізувати

2) відхиляти, відкидати; спростовувати; заперечувати

3) забалотувати

4) амер. накладати вето; не затверджувати; скасовувати, відміняти

* * *

1) негативна відповідь; незгода; відмова, відхилення

2) принцип або положення, виражені в заперечній формі

3) негативна риса, сторона; недолік, мінус; негативний факт

4) icт. заборона, вето

5) гpaм. заперечення, заперечна частка; заперечне речення

6) мaт. негативна величина

7) eл. негативний полюс, катод

8) фoтo негатив

9) ні; не так; невірно (особл. у розмові по телефону)

1) негативний

2) негативний, безрезультатний

3) невиразний, безбарвний; негативний, поганий

4) негативний, нігілістичний; песимістичний, який ( огульно) заперечує

5) фoтo негативний, зворотний ( про зображення)

6) мeд. резус-негативний ( Rh-negative)

1) робити марним; зводити нанівець; нейтралізувати

2) відхиляти шляхом голосування (резолюцію, кандидатуру); забалотувати

3) aмep. накладати вето, заборону; не затверджувати; скасовувати

4) відхиляти, відкидати; спростовувати

1) негативна відповідь; незгода; відмова, відхилення

2) принцип або положення, виражені в заперечній формі

3) негативна риса, сторона; недолік, мінус; негативний факт

4) icт. заборона, вето

5) гpaм. заперечення, заперечна частка; заперечне речення

6) мaт. негативна величина

7) eл. негативний полюс, катод

8) фoтo негатив

9) ні; не так; невірно (особл. у розмові по телефону)

1) негативний

2) негативний, безрезультатний

3) невиразний, безбарвний; негативний, поганий

4) негативний, нігілістичний; песимістичний, який ( огульно) заперечує

5) фoтo негативний, зворотний ( про зображення)

6) мeд. резус-негативний ( Rh-negative)

1) робити марним; зводити нанівець; нейтралізувати

2) відхиляти шляхом голосування (резолюцію, кандидатуру); забалотувати

3) aмep. накладати вето, заборону; не затверджувати; скасовувати

4) відхиляти, відкидати; спростовувати

ВІДЧУТТЯ - одна із пізнавальних здатностей у теорії пізнання, полягає в перетворенні енергії зовнішнього подразнення на факт свідомості суб'єкта завдяки безпосередній дії матеріальних об'єктів на органи чуття людини: зору, слуху, дотику, смаку, нюху. В результаті виникає суб'єктивний образ об'єктивної реальності, який є відносно правильним відбитком окремих властивостей предметів і явищ. В. соціально обумовлене і концептуально навантажене в процесі пізнання. Воно є джерелом первинних відомостей про об'єктивний світ, тому виступає початковим етапом процесу пізнання. Однак у трактуванні відношення предмета і його В. в різних варіантах теорії пізнання існують принципові розбіжності. Так, реалістичні теорії пізнання стоять на позиції незалежності об'єкта від В. Суб'єктивний ідеалізм розглядає предмет як поєднання багатьох В. і обумовлює його існування самим актом В. (Берклі, Мах). Перебільшення ролі В. у процесі набуття знань є характерним для сенсуалізму та емпіризму. Приниження або заперечення значення В. у пізнанні світу властиве раціоналізму. Психобіологічну природу В. вивчає фізіологія та психологія.

ЖИТТЯ - концепт, характерною особливістю якого є те, що він, попри притаманність багатьом філософським і релігійним вченням, не є, зазвичай, предметом експліцитних визначень і виявляє свій зміст у контексті різноманітних філософських тлумачень. З давніх часів робили спроби відмежувати світ органічної природи від інших явищ об'єктивної реальності. Аристотель критерієм відмінності живого від неживого вважав ентелехію - момент вічності, що "пронизує тіло життям". Пізніше, на противагу механістичному тлумаченню життєвих процесів, був введений термін "vis vitalis" на позначення особливої життєвої сили (див. віталізм). Назагал усі тлумаченняЖ. можна класифікувати як природничо-наукові та соціогуманітарні. Типовим для перших є його розуміння як самопідтримки, самовідновлення й саморозвитку великих систем, що складаються із складних органічних молекул і виникають у результаті обміну речовин між ними й довкіллям (Реймерс). В соці огуманітарному аспекті концепт Ж. розглядається як цілісна й глобальна система, незбагненна для людського розуму (Гадамер), безугавне заперечення, постійний вихід за власні межі, реальність, що дається в безпосередньому переживанні (Зиммель). На думку Гайдеггера, автентичним є Ж., яке розгортається у вимірі "Буття-до-Смерті", тобто коли людина не тільки не уникає смерті, а сприймає її як факт. Властивість підніматися до чогось більшого, ніж саме Ж. - це є його справжній безпосередній вияв М. амардашвілі вважав тавтологічним поняття "духовне Ж.", позаяк Ж. не зводиться лише до тваринного або рослинного існування, а є, насамперед, пошуком сенсу та внесенням сенсу. Сучасні філософські підходи до концепту Ж. спонукають до осмислення та подальшого розвитку ідей, започаткованих Сковородою, К'єркегором, Гайдеггером, Тейяром де Шарденом, Флоренським, Швейцером, Вернадським та ін.

ІМАНЕНТНА ФІЛОСОФІЯ (лат. immanens (immanentis) - притаманний, властивий, той, що міститься у самому собі) - суб'єктивно-ідеалістичний напрям філософії, який стверджує, що буття іманентне свідомості, тобто виявляється її внутрішнім змістом. Звідси випливає заперечення існування незалежної від свідомості дійсності. Іманентна школа у філософії виникла у 70-ті рр. XIX ст. Засновником вважається Шуппе (1836 - 1913), основні ідеї якого викладені в роботі "Теоретико-пізнавальна логіка" (1878). Подальший розвиток І.ф. пов'язаний з іменами Ремке ("Світ як сприйняття і поняття", 1880), Шуберт-Зольдерна ("Основи теорії пізнання", 1884), Кауфмана ("Іманентна філософія", 1893), Леклера, Лоського, Яковенка та ін. Од 1895 по 1900 р. видавався "Журнал іманентної філософії". Відправною точкою І.ф. є твердження про необхідність оттожнення теорії пізнання, логіки та онтології. З точки зору І.ф., суб'єкт та об'єкт тісно між собою пов'язані - об'єкти не існують поза свідомістю, предметний світ даний не об'єктивно, а конструюється свідомістю. Оскільки усе пізнаване іманентне свідомості, то зміст останньої перетворюється на єдину реальність. Таким чином, І.ф. ототожнює істину з "необхідним мисленням" - родовим мисленням, підпорядкованим законам формальної логіки. Істинним та об'єктивним вважається те, що входить до "свідомості взагалі" як її зміст. Той факт, що момент "всезагальної свідомості" притаманний свідомості кожної людини, робить її причетною до знання (хоч на рівні індивідуальної свідомості існують лише "гадки"). Ідея "всезагальної свідомості" породжує певні труднощі, подолання яких представники І.ф. здійснюють, інтерпретуючи цю свідомость як "божественне". У межах І.ф. було сформульовано низку ідей, які згодом були частково запозичені та розвинуті далі емпіріокритицизмом, прагматизмом, феноменологією.

РАЦІОНАЛІЗМ ( від лат. rationalis - розумний) - напрям у філософії, що визнає розум єдиною достовірною основою пізнання і поведінки людей. Р. проголошує розум єдиним джерелом і основою наших знань. У цьому розумінні Р. протистоїть як сенсуалізму (емпіризму), який шукає джерело пізнання у свідченнях органів чуття, а в знанні фактів - головну форму пізнання, так і ірраціоналізму. В історичному плані елементи Р. вже містяться у філософії Парменіда і Платана. Як цілісна гносеологічна система Р. виникає в XVII - XVIII ст. внаслідок розвитку математики і природознавства. Найвідоміші представники Р. цієї доби - Декарт, Спіноза, Вольф Р. аціоналісти вважали, що "істини розуму" принципово відрізняються від сумнівних емпіричних узагальнень, які не можуть дати істинного знання, оскільки ознаками останнього є ясність, чіткість і безсумнівна самоочевидність. Проголошення Р. розуму як єдиного джерела знання спричинилося до хибних висновків про існування вроджених ідей (Декарт), задатків мислення, незалежних від чуттєвості (Ляйбніц), апріорних форм знання (Кант). Кант зробив спробу примирити Р. і сенсуалізм, висунувши положення про те, що всяке знання починається з чуттів, згодом переходить до розсудку і закінчується в розумі. Однак Р. Канта стосувався тільки світу феноменів (явищ), а не ноуменів (сутностей), що привело його до агностицизму. У Гегеля процес пізнання розкривався як самопізнання розуму, тому в нього розвиток світу постає як чисто раціональний, логічний процес, що надало йому форми панлогізму. У XX ст. за ігнорування Р. чуттєвості і практики розпочалася його різка критика і заперечення з боку фрейдизму, інтуїтивізму, прагматизму і екзистенціалізму.

ХИБА НАТУРАЛІСТИЧНА - поняття, започатковане Муром для спростування натуралізму в етиці, заперечення визначення морального емпіричними або метафізичними поняттями (коли благо саме по собі визначається тим, що сприяє життю). Поняття X. н. є семантичною конкретизацією логічного основоположення Г'юма (а також Канта) про хибність виведення належності, в т.ч. моральної, з буття або неприпустимість переходу від дескриптивних положень існування до нормативних положень належності (неправомірно з положення "х є корисним" виводити "ти повинен зробити ж"), що набуло подальшого розвитку в деонтичній логіці Маллі, Менгера і було узагальнене як "дилема Йоргенсона" В. ідповідно, такою ж хибою буде зводити об'єктивну значущість етичних норм до предметів і фактів соціальних та герменевтичних наук, які в змозі тільки описати моральні системи, норми та цінності окремих суспільств, а не обґрунтувати їх раціонально. Враховуючи X. н., представники комунікативної теорії (Апель, Габермас) звертаються до онтології інтерсуб'єктивності (дискурсу) як метаінстанції обґрунтування моральних належностей. З огляду на екологічну кризу поширюється тенденція метакритичної критики X. н., зокрема Йонасом, який заперечує ціннісно нейтральний статус природи, онтології фактичності загалом. Підсумовуючи ці дискусії, Гесле зазначає, що відмінність положень існування й належнісних аж ніяк не означає, що усе те, що є, доконечно суперечить тому, що повинно бути, а тільки свідчить, що те, що повинно бути, аж ніяк не випливає з того, що є. Гесле прагне поєднати суще й належне на засадах осучасненого теорією інтерсуб'єктивності об'єктивного ідеалізму.